Verda lampo - Зелена лампа
Анжела Натанівна Беленко
Народилася в Одесі 1955 року. Далі все як у всіх – ясла, дитсадок, школа, технікум. Робота, сім'я, діти. Так могло продовжуватися довго і закінчитися банально, якби не зустріч із Есперанто.
Ця зустріч відбулася рано чи пізно, тому що в дитинстві я від батька почула це слово – «есперанто». Якось батькові принесли журнал «Кур'єр ЮНЕСКО», присвячений мовним проблемам, і там була стаття про есперанто як найпоширенішу міжнародну мову. Батько мені коротко розповів зміст статті, але суть її я, напевно, навіть не зрозуміла, а запам'яталося тільки гарне слово «Есперанто».
Гарне слово запам'яталося і спливло в пам'яті, коли через багато років, у 1982 році, я проходила повз Палац моряків і побачила оголошення, що запрошує на зустріч з есперантистами. Ну, якщо не цього, то іншого разу я обов'язково прийшла б у одеський есперанто-клуб, бо через рік «Blanka akacio» (Біла акація) оселився по сусідству з будинком, де я жила, у Клубі медпрацівників на вул. 20. Керували клубом С.І.Вайнблат та Т.М.Попова.
Вперше я вчила незнайому мову із задоволенням, всюди носила з собою листочки з новими словами, навчала їх на зупинці, на роботі потай, переписувала тексти, пробувала щось перекладати. Через три місяці навчання я ризикнула прийти на зустріч есперантистів ... і мало не втекла. Навколо всі говорили есперанто, а я нічого не розуміла! Без мовної практики всі мої знання були марними, я просто неміла, коли до мене хтось звертався із запитанням. Тільки зусиллям волі я змусила себе не покинути клуб і продовжувала регулярно приходити на зустрічі есперантистів.
До слова сказати, есперантисти все ж говорили іноді російською, що дещо згладило для мене гостроту проблеми, до того ж я почала ходити на репетиції вистав, які ставила молодіжна секція, а потім, користуючись тим, що я живу в сусідньому будинку, почала запрошувати нових друзів до себе у гості. Незабаром молодіжна секція під керівництвом Т.Аудерської почала збиратися в мене для додаткових репетицій, просто посидіти за самоваром, поспівати пісні під гітару.
У ті роки одеський есперанто-клуб був досить багатолюдним та активним, до нас часто приїжджали гості, ми теж їздили на есперанто-зустрічі до Кишинева, Ялти та інших міст. Я почала переписуватись з німкенею з міста Шверін і мене вразив цей факт: вона не знала російської мови, а я не знала німецької, але ми розуміли один одного!
У 1986 році моя сім'я переїхала до новосибірського Академмістечка і я там теж знайшла есперантистів, двічі їздила з дітьми до Красноярська на чудові есперанто-зустрічі, організовані місцевим клубом.
Потім була велика перерва у моєму есперанто-життя. Перебудова з її порожніми полицями та мої четверо дітей не дозволяли мені ні подорожувати, ні гостей запрошувати, навіть листування з есперантистами поступово зійшло нанівець.
Повернулась я до есперанто 2001 року, коли познайомилася з керівником нового новосибірського есперанто-клубу, Катериною Арбековою, яка переїхала до нас до Сибіру з Москви. Молода та енергійна, вона збирала навколо себе таких самих людей, я стала частим гостем клубу та активно включилася до організації місцевих зустрічей та поїздок до інших регіонів країни. Єкатеринбург, Томськ, Омськ, Красноярськ, Новокузнецьк, Іркутськ - у кожному великому місті жили есперантисти, були сильні, активні клуби.
У червні 2006 року групою в 10 осіб ми поїхали до Ялти на есперанто-фестиваль Velura sezono (Оксамитовий сезон). Зазвичай цей фестиваль проходив восени, наприкінці вересня, тому ніколи не могла на нього потрапити, т.к. працювала з дітьми і навчальний рік не дозволяв мені їхати у цей час. А поїхати дуже хотілося, бо я пам'ятала цю чудову есперанто-зустріч, на якій ще з одеським клубом я побувала у далекому 1984 році. А тут такий успіх – фестиваль вирішено проводити не восени, а влітку! Вже із зими ми почали готуватися: агітувати людей, готувати виступи, збирати гроші, купувати квитки.
Нарешті ми у поїзді, ми їдемо до Криму! Як я люблю ці поїздки великою дружною компанією, коли весь вагон слухає наші пісні на есперанто, а ми постійно жартуємо та регочем!
До Ялти ми їхали останнім тролейбусом, пізно ввечері, жити нам треба було у гуртожитку у Массандрі. Не доїхавши наш тролейбус зупинився з технічних причин і ми всі вийшли з нього, поки водій щось на даху ремонтував. Перед нами біля підніжжя гори розкинулася Ялта, вся в блискучих вогнях. Море вгадувалося своїм темним контуром з місячною доріжкою, що розділила його надвоє. Над усією красою розкинувся небозвід з мерехтливими зірками. Я стояла і дивилася, заворожена цією красою. А Катерина тим часом розмовляла телефоном з керівником ялтинського есперанто-клубу та організатором зустрічі, на яку ми їхали. Юхим Зайдман! Я знайома з ним, дуже хочу з ним зустрітися! Ми не бачилися 22 роки!
Вранці, переночувавши в гуртожитку, я поїхала до Ялти, в гості до Юхима. Він упізнав мене, він обійняв мене і довго не відпускав. І ми більше не розлучалися. І на цьому фестивалі, і згодом. Протягом 12 років я була поруч із цією дивовижною людиною, про яку буде окрема розповідь.
Юхим організував та 40 років керував ялтинським клубом «Тero» (Земля), провів безліч есперанто-таборів та фестивалів, організовував поїздки за кордон, театральні виступи, мовні фестивалі, викладав на курсах з вивчення есперанто. Я, допомагаючи йому у всіх клубних справах, здобула великий організаторський досвід, навчилася не боятися сцени, почала сама викладати мову.
Переїхавши до Одеси після смерті чоловіка, я продовжую шукати нагоди займатися мовою, зберегти есперанто для людей. А в наш прагматичний вік це непросто.
І все ж таки ... Есперанто мовою есперанто - оеначає "надіяється", він таким і залишається ...
Серпень, 2019
відвідувачів цієї сторінки::
Є що сказати?
Не гальмуй! Коментуй:
Идёт загрузка...