Зелёная лампа

Verda lampo - Зелена лампа
разделительная полоса

Альтернативна міжнародна мова Есперанто
rusa lingvo    
:::: Головна :: Навчання ::: Відверто про есперанто ::: Віртуальний музей есперанто ::: Сторінки історії та спогади ::::
:::: Есперанто-події ::: Читальна зала ::: Практичне застосування есперанто ::: Персоналії ::::

Глава з книги "ІМПУЛЬС ЄРОШЕНКО, або Подолання роз'єднаності"

В. Лазарев, В. Першин.

Про Василя Єрошенка розповідає його учень Віктор ПЕРШИН
ВДОЛЬ І ПОПЕРЕК РІКИ ЧАСУ

“Дорогий пане Йосида! - писав В. Єрошенко 22 серпня 1917 року. — Вашого листа від 23 липня отримав. Але дати Вам однозначну відповідь, про яку Ви просите, для мене важко. Я не дуже чітко вловлюю той настрій, з яким Ви писали цей лист. Можу лише порадити глибоко відчути та обміркувати те рішення, яке Ви маєте намір прийняти, щоб потім ніколи не пошкодувати. Знаючи непостійність характеру японців, не гнівайтесь на мене за відвертість, я люблю їх усім серцем, незважаючи на це. І Вас я щиро люблю і допомогти хочу всім, чим зможу. Мій дорогий пане Йосида, прошу Вас, самостійно зважте свої сили і чиніть тільки так, як велить Вам серце, і робіть тільки те, що Вам під силу. Бо Христос каже кожному з нас: “Іди та неси свій хрест”. Потрібно зрозуміти головне: у різних людей різні сили, у кожного свої. І хрест цей для всіх, хто живе на землі, для кожного з них теж тільки свій, і нести його кожен повинен тільки сам. Багато людей ніяк не хочуть чи не можуть зрозуміти цього. Вони не можуть зрозуміти того протиріччя, що хрест Христа не кожному під силу. І якщо Ви, Йосида-сан, не розберетеся в цьому, завжди будете робити необачні вчинки, робити помилки. Ну до побачення. Ваш В. Єр.

.

 Нудно в цьому зізнаватись, але переконаним атеїстом я став у першому чи другому класі. Принаймні вже в третьому чи четвертому я вів на комунальній кухні антирелігійну пропаганду, і сусіди вважали мене дуже розумним, пророкували мені велике майбутнє. Потім війна та евакуація, коли більше думалося про їжу і маму, яка залишалася в Москві під бомбардуваннями, про Бога ні за, ні проти не думалося. Потім повернення з евакуації і вільне, напівбезпритульне життя на вулиці, час, можливо, передчасного самоствердження.

Від нічого робити (школа все ще знаходилася в евакуації в Мензелінську) ми їздили один до одного і разом за місто, без потреби бродили містом, пізнаючи його на слух, на дотик, на смак і запах. Здійснювали небезпечні "круїзи" на підніжці з лівого боку майданчика трамвайного вагона, стрибали та сідали на ходу. Автоматичних дверей трамвайних вагонів тоді не було. Вітер бив у обличчя, а душа співала, долаючи страх.

А перший у моєму житті вільний маршрут я після сімейної сутички проклав до бібліотеки сліпих, не знаючи, що всю дорогу, туди й назад, по п'ятах за мною йшла моя сестра. Але саме завдяки цьому контролю я чотирнадцять років отримав повну свободу незалежного, самостійного пересування.

Я багато читав цієї пори. Захопився давньогрецькою поезією та міфологією. Не скажу, щоб поезія Гомера, Софокла, Арістофана чи Анакреонта зменшила антирелігійність, але духовності вона мені додала. Я почав все частіше замислюватися і розмірковувати про взаємопротилежність і взаємозв'язок двох початків: добра і зла, божого та диявольського, світлого та темного. Але війна пішла за наші кордони і незабаром закінчилася.

Повернулася з евакуації наша школа і волею влади опинилась у Сокільниках. До мого будинку лише на одному трамваї можна було дістатися. І я не захотів жити в інтернаті і став "приходить".

У житті позначився і провів свою борозну новий поворот, круто змінивши напрямок її руху. Зі спогадів тих років, які складалися зі шкільних чвертей, півріч та канікул, найбільш пам'ятне друге півріччя 1946/47 навчального року.

Весна того року була ранньою, і вже наприкінці травня ми ходили купатися на Олені ставки. Майже завжди у цих походах взяв участь Василь Якович Єрошенко, наш учитель англійської мови. Дорогою він зазвичай про щось розповідав.

Якось я почув від нього про першу його самостійну подорож з Москви до Англії. Це було 1912 року. Вивчивши есперанто, Єрошенко вирушив до Норвуда (поблизу Лондона) до Королівського інституту та Музичної академії сліпих для подальшого навчання. Але, правду сказати, нічого, окрім захоплення перед сміливістю цього вчинку, я тоді не виніс. Тепер же, коли низка швидко пролетіли років вишикувалася позаду, я, що природно, по-іншому осмислюю, по-іншому оцінюю цей перший в історії світової культури подвиг російського сліпця, який подолав свою вічну ніч і став більш зрячим,

У ці роки з-під його пера, а точніше буде сказати грифеля, гірським потоком з тіснин вириваються різкі антивоєнні та антирасистські статті, повні сарказму до навколишньої дійсності нариси. І в той же час виходять друком перші збірки його чудових, зворушливих ліричних казок, по-народному мудрих легенд.

Його, свавільного і діяльного за вдачею, легко затягла у собі безодня революційного руху, що почався в Японії. Як би само собою він опинився серед засновників товариства Хакуо кай (Біла чайка), а потім і Соціалістичної ліги Японії.

Тисячні аудиторії по-революційно налаштованих японців збиралися послухати його лекції та доповіді у супроводі російських пісень під шестиструнну гітару. А після участі у першотравневій демонстрації Єрошенка заарештували, посадили до в'язниці і за місяць вислали як політично неблагонадійного до Владивостока.

Пізніше в одному з нарисів він напише: “4 червня 1921 року,— останній день, проведений мною на японській землі... Влада віддала розпорядження вислати мене з Японії, я був схоплений поліцейськими і під конвоєм переведений на пароплав Ходзан-мару. ..”

У Владивостоці, захопленому біло-повстанською армією генерала Молчанова, Єрошенко одразу потрапив у поле зору білогвардійської контррозвідки. І йому вчинили допит. Про це Василь Єрошенко розповідає у своїх "Записках про висилку з Японії". “Підійшов японський чиновник і почав російською розповідати про мене. Російський службовець, з подивом дивлячись на мене, щось промовив у відповідь. Але він говорив так тихо, що я вловив лише уривки фраз... — Єрошенко?! От як?.. Добре... Ми доглянемо... Не турбуйтеся, з наших рук він не піде. Потім він звернувся до мене: - Які причини вашої висилки з Японії? — Про це вам слід було б спитати японську поліцію! — Здається, ви соціаліст? Сподіваюся, не більшовик? — Більшовизм я поки що тільки вивчаю!”

Так, більшовизм він вивчав. Більше того, працюючи після повернення з Китаю до Радянської Росії в Комуністичному університеті народів Сходу (КУНВ), перекладав Маркса та Леніна для своїх друзів — студентів з Японії. “У мене,— згадував Єрошенко,— були друзі серед японських соціалістів. Я був членом Товариства з вивчення та поширення соціалізму, і ми разом мріяли вирвати суспільство, державу, людство з рук багатіїв і вбивць, виростити на землі сад свободи”. Так, більшовизм він вивчав.

Акіта Удзяку (Акіта Токудзо), один із близьких друзів письменника по Соціалістичній лізі Японії та один із його біографів, якось запитав Василя Яковича: — А як ви поставитеся до того, що у ваших батьків відберуть їхню власність, адже ця власність і ваша? — Що ж, — відповів Єрошенко після довгої паузи. — Це буде наше сімейне лихо. Але я ніколи не затаю злості проти Радянської влади.

Але більшовизм, як би це точніше сказати, не до кінця і не в усьому влаштовував його. Він не приймав і скільки міг протистояти будь-яким посяганням на вільнодумство, усне чи письмове. Тому його звільнення за анархістські погляди 1928 року з Комуністичного університету зрозуміле. І природно для того часу.

Свою сумну роль, на мою думку, могло відіграти і те, що архіви білогвардійської контррозвідки у Владивостоці опинилися в руках ОГПУ, а потім — НКВС (МДБ). Зауважу, що з цією організацією йому доводилося вступати у відносини неодноразово через листи на адресу "особисто товариша Сталіна" на захист есперанто-руху, листування з іноземцями.

Що ж до білогвардійської контррозвідки, то з Владивостока Єрошенку довелося тікати. Василь Єрошенко писав у Токіо Акіта Удзяку: “Владивосток, 12 червня 1921 р. Дорогий пане Акіта! Сьогодні я залишаю Владивосток і через Хабаровськ прямую до Чити та Іркутська [і це без проїзних документів, через територію, контрольовану повстанською Білою армією, бандами Семенова та Каппеля?! — В. П.], а звідти — до робітничо-селянської Росії. [...]

Але подорож до Чити, напевно, буде дуже складною. Принаймні я довго готувався. Протягом двох місяців потроху купував нитки, голки, верхній одяг та інше, а також чай, цукор, ковбасу та інші продукти. Ніхто не вірить, що я один зможу здійснити цю подорож у глиб Росії. [...] Але я нічого не боюся, я спокійний. Якщо людям доведеться мене вбити, обірвати моє жалюгідне існування, то я без страху, легко принесу їм це задоволення.

Політична ситуація у Владивостоці мінлива, як і погода в цей час. Горезвісний отаман Семенов теж тут, чекає на випадки...”. Однак у 1921 році від станції Іман, що поблизу Уссурі, що розділила ворогуючі сторони, куди легше було дістатися північної Маньчжурії, Харбіна, ніж навіть до Іркутська.

І пішки Єрошенко йде до Харбіну, за кілька днів у пошуках обхідного шляху до Росії переїжджає поїздом до Шанхаю, де спочатку він влаштувався масажистом у дамську лазню. Сором'язливість жінок мовчала, не протестувала проти погляду незрячих очей.

Василь Якович згадував потім: “У великому та галасливому Шанхаї я потроху забував про свій корабель щастя, який власноруч привів до загибелі. Тепер я вже не жалкую про це, не плачу за нього. Але якби справа обернулася так, що все минуле виявилося б тільки сном, якби, прокинувшись, я побачив би, що мій корабель щастя цілий і неушкоджений і що штурвал, як і раніше, в моїх руках, що я можу вибрати курс зі своєї волі. я не повернув штурвала і не змінив би обраний курс ні на йоту. Ні, не повернув би я штурвала. Як і раніше, я знову й знову пішов би тим самим морем, у якому вже одного разу загинув мій корабель щастя”.

У Пекіні Єрошенко зблизився із Лу Синем. Судячи з пронизливо-ліричного тону оповідання Лу Синя, яке ми наводимо нижче, він дуже любив свого російського друга і сумував за ним пекінською осінню. На початку липня 1922 року Єрошенко як представник есперанто-руху в Китаї відбув через Читу та Москву до Гельсінків на XIV Міжнародний конгрес есперантистів. Після конгресу він побував у Ленінграді, Москві, Єльці та вдома, в Обухівці, але, на настійне прохання Наркомосу, повернувся до Китаю — “доучувати студентів-есперантистів” у Пекінському університеті. Лише у другій половині квітня 1923 року Василь Єрошенко остаточно повертається на Батьківщину.

Однак у липні того ж року він знову в дорозі, цього разу Василь Якович їде до Нюрнберга на XV Міжнародний конгрес есперантистів, де на конкурсі здобуває першу премію за виконання на есперанто своєї поеми “Пророцтво циганки”. Після закінчення конгресу подорожує Європою, слухає лекції в Сорбонні та Геттінгені, відвідує Австрію та Угорщину. І знову – на Батьківщину.

Що ж мучило його все життя? Що не давало пливти спокійно вздовж, але штовхало все поперек та поперек річки часу, зустріч вітру простору? Чому навіть на смертному одрі не відмовився, не міг і не хотів відмовитись від мрії пройти пішки всю Росію — від Обухівки до Чукотки?

Чи добився він всього, чого хотів, виїхавши на десять років (1935—1945) до Туркменії, де створив національний рельєфно-крапковий алфавіт для сліпих туркменів і першу Школу для сліпих дітей, збираючи їх по аулам?

На всі ці та й багато інших питань-загадки міг би дати відповідь його архів в Обухівці. Але архів загинув з милості гранітної монолітності нашої системи, яка не допускала жодного інакомислення через невігластво людей, нездатних “інакомислити”.

Що ж, свій "корабель щастя" він ще раз призвів до загибелі, але вже на Батьківщині, якою так сумував. Однак хвилі, що розбили корабель його життя, винесли на берег і зберегли для нас найголовніше, найважливіше, ніж славна людина. Це світло його душі, святу віру в можливості людини, яка, як довів це він, може сліпотою сліпоту знехтувати. Через усе життя він проніс мрію у тому, “щоб люди кохали одне одного”.

Назавжди зберіг він у душі мрію про “Країну Есперантію”, де має панувати свобода, справедливість і доброта. Назавжди зберіг у своєму серці вірність есперанто-руху, подяку живому ланцюжку есперантистів, міжнародній мові есперанто. Невипадково він з великою переконаністю стверджував, що “есперанто знадобиться людям. І вони вивчатимуть його, коли знайдуть бажану свободу всі народи землі. І чекати залишилося зовсім недовго”.

Так і мало бути, що Василь Єрошенко перевершив свою наставницю Ганну Миколаївну Шарапову, яка перекладала на есперанто Льва Толстого, і створив свій, тільки йому притаманний літературний стиль, заговорив своїм, тільки йому притаманним голосом і в поезії, і в художній прозі.

Вернуться к оглавлению

разделительная полоса

 

 

Дайджест Зелёный свет
Открыть >>>>

разделительная полоса

Мои книгиКниги з моєї бібліотечки.
Як я їх збирала, що прочитала, яку думку про них маю.

разделительная полоса

разделительная полоса

разделительная полоса

Колекціонуємо прапори
відвідувачів цієї сторінки:
Flag Counter

разделительная полоса

разделительная полоса

     
 

Есть что сказать?
Не тормози! Комментируй:


Данную страницу никто не комментировал. Вы можете стать первым.

Ваше имя:

RSS
Комментарий:

 
 

разделительная полоса

Copyright © La verda lampo . Одесса.  

Є пропозиції — пишіть: portalodessa@gmail.com